ЧИ Є СВОБОДА СЛОВА В УКРАЇНІ?

Отак нещодавно виглядав сплюндрований пам’ятник Георгію Гонгадзе та журналістам які загинули за свободу слова, що знаходиться у сквері Георгія Гонгадзе в м. Києві. Так само насьогодні виглядає ситуація з дотриманням гарантованою Конституцією свободи слова в Україні.
Нічого неймовірного із свободою слова у нас не сталося. Із нею ситуація така сама, як із загальним станом дотримання решти прав і свобод. Всі ми знаємо, що Конституція у нас одна з найкращих у світі, але через системну державну кризу вона (як і решта законодавства) не працює.
Тільки у травні Інститут масової інформації зафіксував 13 випадків порушень свободи слова в Україні. Серед порушень побиття, погрози та пошкодження майна журналістів. Частина цих злочинів скоєна митниками та представниками депутатського корпусу. Ці випадки жахливі і мають системний характер, але крім того в Україні – державі, що заявляє про європейський вектор розвитку, набувають активності і інші процеси – процеси згортання європейських прав і свобод. І одну із перших ролей у цій брудній справі взяла на себе Служба безпеки України.
Як з’ясувалося, послідовників Дзержинського у цій спецслужбі багато, як багато і бажаючих повернути ситуацію в русло 37-го року. Тому і виникла необхідність “напрацювання” технології із припиненням роботи тих, хто наважується доносити до широких верств мешканців України незручну для влади та спецслужб інформацію.
І от на світ з’являється кримінальне провадження по обвинуваченню мене за ознаками кримінального провадження, передбаченого ч.3 ст.109 КК України. 
Із відкритих джерел я знав про намагання екс-президента Порошенка розставити вірних йому людей на відповідальні посади не тільки протягом свого “панування”, а й після програшу на виборах. Неприємним сюрпризом виявилось те, як вільно ці люди почуваються після зміни керівництва СБУ.
Дійшло не тільки до боротьби з опонентами екс-президента, а й до того, що СБУ ПРИРІВНЯЛА БОРОТЬБУ З ПОРОШЕНКОМ ДО ДЕРЖАВНОЇ ЗРАДИ. 
І тут у мене вже виникло питання. Що це? Відсутність контролю за органами безпеки чи системна робота (тобто “договорняк”) по захисту Порошенка від правоохоронних органів та громадських активістів через намагання притягнути того до кримінальної відповідальності за економічні та політичні злочини, що були скоєні Порошенком під час його президентства.
Зараз президент Зеленський стоїть перед складним вибором. Йому необхідно визначитися який вектор розвитку він обирає. Чи це буде вектор брехні та системних політичних і економічних злочинів як при Порошенку, що вже перетворив Україну на одну з держав третього світу із найбіднішим населенням із усіх країн Європи. Чи це буде вектор справжнього європейського розвитку із дотриманням всіх прав і свобод людини і безумовною презумпцією рівності всіх перед законом. А для цього вже необхідний дійсно сильний лідер на кшталт корейського генерала Пак Чон Хі, який змусить перейти всіх ключових політичних та економічних гравців до жорсткого виконання правил та норм чинного законодавства. 
Але чи є таким лідером президент Зеленський? Час покаже. Насьогодні складається враження, що він пішов шляхом найменшого опору і не збирається демонтовувати кримінально-олігархічні корупційні підмурки України. Тоді згортання основних прав і свобод людини – перша ластівка, що вказує на наміри побудови в Україні тоталітарно-кримінальної системи керування державою. Тобто, Україні як державі винесено вирок.
Можливо я і помиляюсь, і Зеленському вистачить бажання і наснаги для повернення ситуації в Україні в рамки законодавчого поля. І тоді першим проявом такого бажання стане притягнення до відповідальності Порошенка, обмеження енергетичних монополій, приведення тарифів у відповідність з доходами населення тощо. 
Безумовно, хочеться сподіватися на краще, але станом на зараз ми спостерігаємо за згортанням свободи слова – одного із базових прав людини, що гарантується Конституцією України. Подивіться вище на фото пам’ятника Гонгадзе.

Цензурована та корумпована – про головні ознаки «Української» Вікіпедії

Цензура

«Група з понад ста Інтернет компаній США розпочала у середу безпрецедентний онлайн протест, намагаючись зупинити Конгрес від прийняття двох законів, спрямованих на боротьбу з Інтернет піратством. Такі сайти як Вікіпедія, Google, Amazon і World Press на добу припинили працювати або закрили свої логотипи чорною стрічкою, яка символізує цензурування інформації. Онлайн спільнота вважає, що законопроекти, які розглядаються зараз у Конгресі сповільнять розвиток інтернету, обмежать свободу слова та дадуть у руки чиновників інструменти впливу на незалежні джерела інформації.
Ті, хто спробували у середу скористатися англомовною версією інтернет енциклопедії Вікіпедія – натомість побачили чорну сторінку з написом «уявіть світ без вільних знань» – саме з такою інформацією вийшла 18 січня 2012 року у «VOA» стаття про боротьбу з прийняттям Конгресом законів, що на думку інформаційних ресурсів вводили елементи цензури у Сполучених Штатах Америки.

Як бачимо, одним із найактивніших учасників протесту була Вікіпедія, яка позиціонує себе вільним джерелом інформації.

Я не сумніваюсь, що в межах західного цивілізаційного простору Вікіпедія є вільною, але в межах українського сегменту Вікіпедію вразили ті ж самі негативні процеси, що і державу Україна в цілому.

Що уявляє собою сучасна Україна добре відомо не тільки кожному мешканцю, а й всьому цивілізованому світу. Протягом останніх п’яти років за режиму президента Порошенка країна зазнала небаченого рівня нехтування чинним законодавством, рекордного розкрадання ресурсів у всіх сферах, перетворення корупції на державний лад та неможливого до того рівня брехливості влади.

Нажаль, ці негативні процеси торкнулися не тільки державного апарату, а й проникли у сфери, де їх наявність до того вважалась неможливою.

«Українська» Вікіпедія – яскравий приклад нехтування чинним законодавством України у вигляді прямої цензури та корупції. Я недарма взяв «Українська» в лапки, адже інформації про справді українське тут небагато через перепони в розміщенні інформації у «вільній» енциклопедії.

Спільне між «вільними» інформаційними принципами «Української» Вікіпедії та корупцією в українській владі не помітить тільки сліпий.

Всі ми пам’ятаємо красиві промови «кондитера» про армію, мову і віру. Пам’ятаємо помпезні (за наш рахунок) військові паради під час знищення тисяч добровольців в котлах, відверту брехню про українські цінності (одного з своїх синів навіть не навчив володінню державною мовою) і багато іншої красивої брехні, що потужним потоком виливалася із промов найпідступнішого з українських президентів.

В цей час в «Укр.» Вікіпедії «вільна» інформація набула тих самих ознак, що і «щирість» української влади. Протягом всього періоду правління Порошенка активно проводилась боротьба з інформацією про організації, причетні до Антикорупційного руху, прибиралися будь-які згадки про опозиційні ЗМІ, не допускалися згадки про корупційні дії чиновників тощо. «Вільна» енциклопедія перетворилася на радикально цензуровану структуру на службі у корупціонерів.

Як Порошенко прикривав знищення та розкрадання України красивими лозунгами, так і Вікіпедія в України прикрила цензуру в межах ресурсу (цензура в Україні заборонена Конституцією) терміном «значимість». Саме незначною «значимістю» пояснюють новоявлені цензори свою варварську діяльність.

Крім цензури вразила ресурс і корупція. Вікіпедію в Україні обліпили різноманітні «редактори», які негайно пропонують на вилучення нові статті із справді вільною інформацією про українські громадські організації, рухи та підприємства, не пов’язані із корупціонерами при владі. Але через деякий час автори матеріалів отримують інформацію про «фахівців», готових допомогти в збереженні матеріалів (безумовно, не безкоштовно) і «працюють з гарантією». В ресурсі чітко проглядається схема : «номінація на вилучення» – «пропозиція допомоги» – «отримання хабаря» – «фіксація «стабільної версії» в «Українській» Вікіпедії». Нічого нового в цій інформації немає, але чомусь вона ще й досі не спонукала до активних дій а ні громадських активістів, а ні політиків, а ні правоохоронні органи.

Не припинилася ця злочинна діяльність і після президентських виборів. Останнім часом однією із «жертв» стала стаття з інформацією про Інтернет-провайдера «ФАУСТ», який не тільки є чисто українським і не має жодного стосунку до закордонного капіталу та олігархічних кіл, а й очолюється керівництвом, яке має свою власну громадянську позицію і не боїться її публічної демонстрації (абсолютно аналогічні статті про такі самі підприємства, але або з іноземним капіталом, або причетні до антиукраїнських олігархів у «редакторів» питань не викликають).

Що це – корупція чи здирництво мабуть належить кваліфікувати відповідним правоохоронним органам, але те, що в українському сегменті відсутня вільна енциклопедія – нажаль факт.

P.S. Цей матеріал буде відправлено для реагування до профільного комітету Верховної Ради України. Може там вже з’явилися українські політики?

ЧИ ВІЛЬНА УКРАЇНСЬКА ВІКІПЕДІЯ?

Вікіпе́дія (англ. Wikipedia, МФА: [ˌwɪkɪˈpiːdɪə]) — загальнодоступна вільна багатомовна онлайн-енциклопедія, якою опікується неприбуткова організація «Фонд Вікімедіа».
Саме так описана суть Вікіпедії у статті в Українській Вікіпедії. Описано красиво і доступно, але чи правдиво?
Я не перший рік пробую розміщувати там інформаційні матеріали. Іноді вдало, іноді ні. І от тепер я хотів би проаналізувати небезпечні тенденції в українському сегменті видання, що позиціонує себе як вільне.
Скажу прямо – я впевнений, що Українська Вікіпедія наскрізь пронизана корупцією та антиукраїнським духом. І моє твердження не голослівне. Адже розмістити в УКРАЇНСЬКІЙ Вікіпедії статтю про УКРАЇНСЬКУ громадську організацію чи УКРАЇНСЬКЕ підприємство дуже важко. Не менш важко розмістити інформацію про УКРАЇНСЬКІ неформатні ЗМІ, що дозволили собі мати сміливість виступити проти корупції в суспільстві, а тим більше, у владі. Але абсолютно немає жодних проблем з розміщенням інформації про АНТИУКРАЇНСЬКИЙ інтернет-провайдер “Тріолан”, чи НЕУКРАЇНСЬКУ “Волю” з кримінальним минулим 90-х. Мною не раз робилися спроби розміщення інформації про Координаційну раду Антикорупційного форуму, дрібне, але сміливе, неформатне і помітне своїми атаками на корупційну владу видання “Деснянська громада”. Також мною були зроблені спроби внесення змін в статтю про Деснянський район Києва з елементами внесення інформації про антикорупційні громадські об’єднання та ЗМІ. Останньою подією стали атаки редакції “Української” Вікіпедії на статтю про українського інтернет-провайдера “ФАУСТ”, керівництво якого не тільки забезпечує мешканців України телекомунікаційними послугами, а ще й має сміливість на постійні висловлення своєї громадянської позиції, особливо помітними під час Помаранчевої революції та часів клептократичного режиму порошенка. Свою невдоволеність матеріалами редакція Вікіпедії аргументує невеликою “значимістю”.
“ЗНАЧИМІСТЬ” – саме так називають цензуру в українській “вільній” енциклопедії. Саме “ЗНАЧИМІСТЬ” є для них прикриттям боротьби з “інакодумством”, а саме з тими, хто насмілився піднятися проти корупційної мафії.
Вікіпедія
При цьому, корупційні процеси у самій “Українській” Вікіпедії дуже помітні. Негайно, після розміщення інформації про провайдера “ФАУСТ”, мені надійшло повідомлення наступного змісту: “Доброго дня! Ваша сторінка на Вікіпедії є кандидатом на видалення. Пропонуємо Вам свою допомогу, щоб зберегти її і доповнити. Працюємо з гарантією. З ким можу обговорити це питання?” Помітьте, що реакція була практично миттєвою, тобто, в “Українській” Вікіпедії працює добре налагоджена система оперативного слідкування за новими матеріалами і надання “відповідних послуг”.
Як бачимо, в Україні і Вікіпедію пронизано корупційними схемами. А “значимість” матеріалу дуже сильно варіюється в залежності від фінансових можливостей автора.
Може час із цим завершувати?

ОСТАННЄ ФІАСКО ПОРОШЕНКА

порошен ф

В Україні безлад, війна, безробіття і економічна стагнація. Здавалося б передвиборчий лозунг Порошенка “Жити по-новому” повністю втілено в життя. Але ні. Президент України знаходить способи досягнення нового дна.

Нещодавно я розмірковував про те, що у Порошенка не так багато шансів подовжити своє перебування на президентській посаді. Найнеймовірнішим серед них я називав введення військового стану в Україні. Найнеймовірнішим не з точки зору законодавства, а з точки зору європейських цивілізаційних рамок. Але, як виявилось, такі дрібниці як європейська цивілізація не є перепоною для українского “гаранта” і в “надрах” президентської адміністрації (можливо, не без допомоги сумнозвісного російського лоббіста Меведчука) почав реалізовуватися план по введенню “воєнного стану” на всій території України. План настільки божевільний, що в ньому відмовився брати участь навіть настільки скомпроментований діяч, як Юрій Луценко, його якраз напередодні прийняття “доленосного” рішення РНБО було терміново відправлено у “відпустку” до Японії, щоб не дай боже десь не висловився публічно проти “зміцнення обороноздатності країни”.

Як всім відомо, воєнний стан, відповідно до норм чинного законодавства України, передбачає припинення таких прав громадян як право на протест, масові заходи, надає “гаранту” право обмеження або припинення діяльності політичних партій та громадських організацій, офіційно вводить цензуру, надає владі право обмежувати доступ до комунікаційних засобів (телефон, інтернет тощо) і що найголовніше – ЗАБОРОНЯЄ ПРОВЕДЕННЯ БУДЬ-ЯКИХ ВИБОРІВ. Саме останнє і стало вирішальним.

Як ми добре пам’ятаємо, в української влади було багато можливостей (точніше обов’язків) для введення воєнного стану раніше. Але ні окупація української території, ні вбивство тисяч українських громадян, ні Іловайськ з Дебальцевим, ні катастрофи з Іл-76 та МН17, ні артилерійскі обстріли українських військових частин безпосередньо з території Російської Федерації не стали приводом для введення воєнного стану в Україні. Адже воєнний стан не тільки неймовірно розширює повноваження влади в напрямку внутрішньої політики, а й вимагає від керівника держави проведення конкретних заходів по обороні країни від агресора, що аж ніяк не входить в плани Порошенка – олігарха, який має численні економічні інтереси на території країни – агресора і абсолютно не зважає на те, що сплачені ним в РФ податки витрачаються в тому числі і на війну проти України. Гроші для українського президента завжди важливіші за інтереси України.

Але рейтинг у Порошенка невисокий, антирейтинг регулярно зростає і в необтяженій моральними принципами голові президента “визріло” рішення про воєнний стан. Звичайно, логічніше було б ввести його на місяць пізніше, але кордони перекриті протестувальниками, на шляхах та біля багатьох обласних адміністрацій палають шини, подальший розвиток подій невідомий і “процес пішов”.

Casus belli (захоплення трьох суден українських ВМС) у порівнянні з попередніми діями РФ дрібний. Але ми спостерігали за ним майже у прямому ефірі. Вже за два десятки хвилин після інциденту відео тарану українського буксиру російським військовим кораблем демонстрували всі російські пропагандистські канали, а за ними і провідні інформаційні телеканали України. Особливо емоційно був поставлений спеціальний ефір на порошенківському “5 каналі”. Реакція міжнародної спільноти передбачувана і гарантована, засідання Радбезу ООН та комісія “Україна – НАТО” повинні були стати тим фундаментом, на якому буде побудовано механізм введення тотальної диктатури в Україні та забезпечено безпечне перебування Порошенка в якості президента на невизначений термін. Але саме комісія “Україна – НАТО” і стала першою перешкодою.

Досвідчений в питаннях геополітики генеральний секретар НАТО Йенсен Столтенберг першим висловив стурбованість щодо щирості намірів українського керівництва і зауважив, що НАТО спостерігатиме за дотриманням демократичних норм в Україні. Він зробив це настільки переконливо, що Порошенку негайно довелося надати обіцянку про те, що введення воєнного стану в Україні не вплине на вибори Президента. І це був тільки перший “дзвіночок”. Переконавшись у тому, що НАТО має намір не допустити зриву президентських виборів в Україні, підняла голову частина депутатського корпусу Верховної Ради, яка знаходиться під впливом відомого олігарха Р.Ахметова. Значно ускладнювало ситуацію для Порошенка і те, що його “підпільні партнери” у вигляді Оппоблоку не мали можливості голосувати за таке бажане президентом рішення, адже це повністю зруйнувало б їх політичне позиціонування.

За подальшим “цирком” спостерігала вся країна. Президентський штандарт заносився та виносився з сесійної зали, трагікомічні пристрасті захлинули ефір. Швидко стало зрозуміло, що голосів на підтримку рішення про воєнний стан немає і задля збереження хоча б якогось обличчя Порошенко пропонує прийняти рішення про введення воєнного стану на 30 днів замість 60 і тільки в 10 областях, що межують з РФ та Придністров’ям. Останнім цвяхом в домовину президетських планів стало прийняття Верховною Радою рішення про проведення виборів Президента України 31 березня 2019 року. Все. Повний програш.

Дуже жалюгідно виглядала сьогодні публікація в офіційних ЗМІ “старого” тексту Указу Президента з подальшими виправдовуваннями Порошенка, що лише вчергове продемонстрували непорядність нинішнього очільника держави. Спроба шахрайсва і тут не спрацювала.

Ці події продемонстрували неможливість введення диктатури в Україні шляхом спирання на моральні норми європейської цивілізації. Також ми побачили, що вперше з часу обрання Порошенка на президентську посаду “пригноблена” “гарантом” частина українського олігархату оголосила президенту війну.

У битві між європейськими цивілізаційним принципами та деспотизмом останній зазнав повної поразки.

Шкода, що платити за цю битву знову доведеться народу України, адже одразу за падінням українських цінних паперів, що відбулося після вищезазначених подій, негайно різко почала падати гривня, що неминуче викличе нове загальне підвищення цін.

ПРЕДСТАВНИЦЬКУ ВЛАДУ В КИЄВІ ПОСЛАБЛЮЮТЬ ДО НЕЙМОВІРНОГО РІВНЯ

конец демократии
За початком президентських баталій в Україні непоміченою виявилась інша подія – наміри Верховної Ради України по різкому скороченню представницьких органів місцевого самоврядування в м. Києві та фактичної зміни системи керування містом шляхом посилення централізації влади.
Ще 30 травня 2018 року зареєстровано  проект Закону про столицю України – місто Київ. Особисто у мене після ознайомлення з цим проектом склалося враження, що місцеві ради в столиці України цілеспрямовано зводять нанівець. Так, кількість депутатів Київської міської ради прив’язується до кількості в один мандат на 150 000 виборців (тобто, фактична кількість депутатів Київради не перевищуватиме 25 осіб). Чи зможе настільки малочисельна рада ефективно керувати таким мегаполісом, як Київ. Безумовно – ні. При такій площі виборчого округу депутат навіть не зможе оволодіти місцевою проблематикою, а для виборців стане практично недоступним. У мене особисто немає жодного сумніву, що центральній владі буде набагато простіше “домовлятися” із 25 депутатами, ніж із 120, але кияни при цьому остаточно втрачають можливість впливу на оперативне керування містом.
Значною мірою змінюється і ситуація з Київським міським головою, адже законопроект розділяє посади Київського міського голови та Голови Київської міської ради. Відтепер Київський міський голова не керуватиме пленариними засіданнями Київради і не скликатиме їх. Ці повноваження надаються Голові Київради, який обирається більшістю депутатів Київради, тобто 13 осіб можуть вирішити всі питання по керівництву Радою. Таким чином кияни втрачають будь-який вплив на керівництво Київради. В якості “компенсації” Київський міський голова отримує право призначення своїх заступників. Для Київського міського голови особисто це може і вигідно, а от щодо киян, то тут ми спостерігаємо фактичне усунення виборців від впливу на і без того нівельований орган – Київраду.
Не залишено поза увагою і районні ради в м. Києві. Там один мандат дорівнюватиме представництву 10 000 мешканців району. Це означатиме, що кількість депутатів райрад у порівнянні з попереднім скликанням скоротиться приблизно у 2,5 рази, що також зробить їх менш доступними для виборців і зменшить реальну ефективність роботи.
Проект закону внесено до порядку денного поточної сесії Верховної ради України і має бути розглянуто не пізніше кінця січня 2019 року.
Як ми добре пам’ятаємо, одним із президентських тезисів передвиборчої кампанії Порошенка була децентралізація влади. Але ту все абсолютно так само, як із іншими обіцянками президента. Централізація влади досягла рівня до цього небаченого в Україні і цей законопроект направлений на узаконення існуючої ситуації. Нажаль, результатом Революції Гідності стала повна узурпація влади ненажерливим ділком. Тепер цю узурпацію намагатимуться узаконити.

ПРО ВІЙСЬКОВИЙ ПЕРЕВОРОТ ЯК СПОСІБ ЗМІНИ ОБЛИЧЧЯ КРАЇНИ

Бомбардування палацу “Ла Монеда” 11.09.1973 р.

Більшості людей, які проживають на території колишнього СРСР добре відомий військовий переворот в Чілі, що відбувся у вересні 1973 року. Ті, хто жив тоді в союзі, добре пам’ятають продемонстровані по телебаченню кадри палаючого президентського палацу “Ла Монеда” в Сантьяго з відповідною полум’яною промовою диктора в стилі радянської політпропаганди, розповідями про вбивство президента Альєнде (пізніше з’ясувалося, що він здійснив самогубство) і подальшою інформаційною кампанією про військових злочинців, які стратили в Чілі паростки коммунізму. Перед переворотом економіка Чілі перебувала в стагнації, політична корупція була нормальним явищем, країну охопила хвиля террору та нескінченних страйків. Після захоплення влади генерал-капітан Аугусто Піночет повів рішучу боротьбу з марксистською опозицією (на стадіоні “Сантьяго” були страчені найбільш небезпечні супротивники режиму), прибічники Альєнде знищувались фізично як в Чілі, так і за кордоном. Піночет заборонив коммуністичну партію, розпустив Національний Конгресс Чілі та зосередив у своїх руках всю владу. Результатом правління Піночета стало повернення до ринкової економіки, швидке макроекономічне зростання. Рівень життя в Чілі – найвищий серед країн Латинської Америки. З 1990 року в країні проводяться демократичні вибори.

Читати далі

Смерть Гандзюк засекречена. Чого боїться українська влада?

Хто замовив Катю Гандзюк

Останнім часом одним з найбільш небезпечних занять в Україні стала громадська діяльність. Особливо, якщо ця діяльність стосується сприяння проросійським силам з боку української влади. Саме викриттям проросійської діяльності з боку української влади і займалася херсонська громадська активістка Катерина Гандзюк. 

Помирала вона довго і за два з половиною місяці пекельних мук облита концентрованою сірчаною кислотою дівчина встигла не тільки залишити своє передсмертне відеозвернення, а й надати безліч данних слідчим МВС та СБУ. Про основну суть інформації мовчать і ті, і інші, а генеральний прокурор України Ю.Луценко взагалі заявив, що справу засекречено, не зважаючи на створення спеціальної слідчої комісії Верховною Радою України. Так чого так боїться українська влада у цій справі?

Після початку українсько-російської війни одним з головних напрямків діяльності Катерини Гандзюк (активного учасника Помаранчевої революції, екс-депутата Херсонської обласної ради, учасниці Євромайдану в Херсоні та виконуючої обов’язки керуючої справами виконкому Херсонської міськради) була протидія діяльності проросійським силам на території Херсонської області. Вона активно протидіяла діяльності медведчуківського “Українського вибору”, виступала проти організації традиційних “русских пробежек” керівником Херсонської обласної організації Соцпартії Кирила Стремоусова, який координує свою діяльність з відомим Іллєю Кивою (а це прямий зв’язок з міністром внутрішніх справ Арсеном Аваковим). Активістка підняла на поверхню питання сприяння з боку органів внутрішніх справ діяльності проросійських рухів. Також завдяки їй широкій громадськості стали відомі факти зловживань з боку начальника Управління захисту економіки в Херсонській області Департаменту захисту економіки Національної поліції України Артема Антощука, який через інформаційний скандал позбувся займаної посади. Всі дії активістки в короткому матеріалі не перелічити, але те, що ряд впливових політичних сил, таких як “Український вибір” Медведчука та Соцпартія Іллі Ківи були зацікавлені в знищенні активістки не підлягає сумніву, а якщо врахувати, що до них додалися керівники Нацполіції, доля дівчини була вирішена – її чекала публічна страта.

За інформацією BBC news Україна, яку вдалось отримати від відомого юриста Масі Найєма, замість конструктивного розслідування слідчі органи влаштували саботаж. Декілька разів змінювалась кваліфікація нападу: “хуліганство”, “нанесення тяжких тілесних ушкоджень”, “замах на вбивство з особливою жорстокістю”, а після смерті “умисне вбивство з корисливих мотивів, вчинене з особливою жорстокістю, скоєне на замовлення, вчинене за попередньою змовою групою осіб”. На кожному етапі слідства адвокати стикалися з постійним зволіканням. Були знайдені та затримані виконавці, але у підозрі, що їм вручено, немає жодного слова про замовний характер вбивства. Херсонська ж поліція взагалі намагалась звинуватити у нападі іншу особу, якої на той час взагалі не було на місці події. Паралельне слідство проводить і СБУ, незважаючи на очевидний замовний характер вбивства, відомостей про замовників слідчі не називають. 

Але, 5 листопада “Українські новини” повідомили про те, що гроші організатору нападу на Гандзюк передавав помічник депутата від БПП Миколи Паламарчука Ігор Павловський. Микола Паламарчук – член депутатської фракції “Блок Петра Порошенка”, перший заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності, генерал поліції першого рангу у відставці. Тобто, знову один із вищих поліцейських чинів, але тепер вже член депутатської фракції, яка захищає інтереси Петра Порошенка у Верховіній Раді України – випливає зв’язок із керівником держави. Також не будемо забувати, що до призначення на посаду цю фракцію очолював діючий генеральний прокурор України Юрій Луценко.

Повернемось до особи Миколи Паламарчука. Цей генерал вже раніше потрапляв до уваги громадськості у зв’язку із покриванням рейдерського захоплення земель підприємства з іноземними американсько-турецькими інвестиціями ТОВ «Глобал-Інвест» (та сама Херсонська область). У статті в Wikipedia в розділі “Зв’язки з кримінальною діяльністю” зазначено: “Після смерті херсонської громадянської активістки Катерини Гандзюк в результаті замовного нападу, звинувачувася у причетності до вбивства і був названий “вічним смотрящим по темам МВС в Херсонській області”. За словами активістів, посередником між виконавцями злочину та замовником був раніше судимий Ігор Павловський, офіційний помічник народного депутата Паламарчука. Окрім того, намагався потрапити до складу Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України з розслідування нападів на громадських активістів (у тому числі й нападу на Гандзюк). Сам Паламарчук усі звинувачення відкидає”. Враховуючи вищенаведене, спростування непричетності Паламарчука до злочину виглядає дуже сумнівним.

Висновок. Те, що в Україні побудована злочинна система керування державою вже давно не секрет для всього світу. Найнебезпечніше для всієї злочинної вертикалі те, що справа Гандзюк може вказати на ПРИЧЕТНІСТЬ до ВБИВСТВА З ОСОБЛИВОЮ ЖОРСТОКІСТЮ НАЙВИЩИХ ПОСАДОВИХ ОСІБ ДЕРЖАВИ та СПРИЯННЯ НАЙВИЩИХ ПОСАДОВИХ ОСІБ ДЕРЖАВИ ДІЯЛЬНОСТІ ПРОРОСІЙСЬКИХ РУХІВ, тобто, ФАКТИЧНО ДОВЕСТИ ФАКТ ДЕРЖАВНОЇ ЗРАДИ. На цьому легітимності режиму Порошенка буде покладено край.

А щодо покарання всіх причетних до вбивства, то можна констатувати, що до зміни керівицтва держави з відповідними змінами у правоохоронних органах та судовій владі, воно в Україні неможливе.